Останнім часом все більше людей навколо мене діляться враженнями про прочитані книги. І це тішить. Але й заставляє хоч на мить зупинитися і замислитися: чому я, за фахом та й за покликом серця маю бути в оточенні книг, а часу познайомитися з новинками, перегорнути класику катастрофічно не вистачає? ...Мабуть тому, що останній рік присвячений найважливішому в моєму житті - читанню людей. Саме так, не дивуйтесь. І зізнаюся, кожного разу "відкривати" нову  "Книгу"  стає все більш захопливо, неочікувано, таємничо і бажано...
Досить рідко я зазираю на блог, аби глянути статистику відвідувань: цифри тішать - за місяць до 20 тис при повній моїй відсутності вже більше року. Але з тими цифрами присутні і мій сум, розгубленість і невпевненість. Що робити далі? Кидати це діло (о Боже, колись для мене це було на кшталт зради, дивувалася - як інші занедбують свої дописи?) чи знаходити час і писати? Якщо вибір паде на останнє, то як влитися знову у блогосферне життя? Адже за рік стільки прожито і як про це не згадати? Як взагалі розпочати нову сторінку - невже досить просто (але зі смаком) вискочити як чортеня з табакерки?
Край ваганням поклав той самий Рома - колишній наш улюблений бібліотечний програміст, а в реалі "назавждний" друг родини. Одного разу в серцях вимовлене ним "Скільки можна вже нічого не писати!" принесло свої результати. Ось я - пишу.
Складна ця справа - на формат А4, у хронологічній послідовності викласти все те, чим жилося останній рік. Емоції, почуття та відчуття, усі страхи та приємні очікування - як передати їх?
... "Спригну" з цих складнощів:-)  Навіщо робити собі нерви?
Для початку потішу себе і вас світлинами, люб'язно предоставленими все тим же Ромою "на почин" для нового мого блогожиття. А далі - далі писатимему. Для себе і для вас. Дякую, що стільки чекали)




Будьте завжди з посмішкою  і в квітах)